Чому в батьків прийомних дітей виникають труднощі у вихованні і чи варто звинувачувати у цьому гени?

Чому у батьків усиновлених дітей виникають проблеми у вихованні і чи можна звинувачувати „погані гени”?

Джерело: Burda Media

Сергійку маму на дитячому майданчику всі знали. Сергій теж знав: забавний такий хлопчик, в окулярах. Але маму його знали краще. Бо Серьожа був просто хлопцем, як усе іноді хуліганив, катався з гірки, їв пісок. А Сергійкова мама була якась нервова: умовляла не хуліганити, коли треба було сказати суворо: «Не можна!» Ніби не розуміла, як поводитися.

Якщо дитина «важка» від народження: 6 підказок батькам

Борошна не родові, а бюрократичні

Сергій був її пізнім та єдиним сином. Таким пізнім, що його можна було б прийняти за онука — якби Серьожина мама не виглядала молодшою ​​за свої роки. Сергій став її любов’ю та її страхом. Тому що, так вийшло, він не проходив її родовими шляхами. Сергію його мама взяла у дитячому будинку. Шестимісячним немовлям.
Усиновлення – тема у нашому суспільстві майже табурована. Точніше, так: ми всі знаємо сім’ї, які усиновлюють багато дітей (або, як мінімум, читали про них). Беруть до свого великого та теплого будинку дітей з інвалідністю, важких підлітків, хлопців, від яких уже один раз відмовилися усиновлювачі. Вони – герої. Як мінімум, здаються такими. І ми, звичайні мами та тати, розуміємо, що нам із ними не тягатися.
Ми хочемо всього лише одну дитину. Ну, можливо, двох. Чи не підлітка і не малюка з інвалідністю. Ми просто хочемо дитину — свою. А оскільки свій ніяк не виходить, наважуємось на прийомного.

Джерело: Burda Media

Саме так міркує 99% потенційних усиновлювачів. Так, 99% усиновлювачів — це мами та тати, які беруть із дитбудинків одного-двох дітей. Вони не афішують свого рішення. Можливо сьогодні вранці, переглядаючи інстаграмну стрічку, ви лайкнули щасливу фотографію знайомих мами з сином, навіть не підозрюючи, що біологічними узами вони не пов’язані.
Або в дитячому садку, куди ходить ваша донька, є сім’я, якою ви завжди любуєтеся: діти на мамі з татом так і виснуть. Чи не милуєтеся, а просто є сім’я, як усі. Або не в саду, а на дитячому майданчику. І діти у цій сім’ї теж приймальні.
За статистикою, в Україні щороку всиновлюють у середньому близько п’яти тисяч дітей.
5000. Щороку. Це 5 шкіл – з першого по одинадцятий клас.
У момент, коли ви читаєте цю статтю, цей же журнал розкриває як мінімум одна мама, яка знайшла свого малюка через муки не родові, а бюрократичні.

Підтверджено наукою: 10 способів зробити дитину розумнішою

Справжні батьки

Усиновлення – не унікальний крок. Його роблять багато хто. Але оскільки вголос про усиновлення говорять лише одиниці, кожній сім’ї, яка вирішує взяти малюка, здається, що вона унікальна. Від цього трохи лоскітно в животі і навіть здається, що ти трохи герой. Але при цьому ще трохи страшно. А страхи виливаються у типові помилки, які роблять у вихованні дітей їхні небіологічні батьки.

…Як правило, у мене не буває проблем із синонімами, вони знаходяться так само швидко, як приводи не працювати, коли на вулиці світить сонце. Але, намагаючись знайти в російській мові визначення батьків, які вирощують дітей, які не є їхніми генетичними родичами, я гублюся. “Прийомні” – неправильне слово. Воно має на увазі дистанцію між мамою-татом і дитиною. Прийомні — це не зовсім справжні батьки, а так — приймають діток на виховання з жалю.

Джерело: Shutterstock

Насправді саме усиновлювачі і є справжні батьки дитини. Чи не біологічні, які дали свій генетичний матеріал, а ті, хто забрав крихітну плачучу грудочку з приймального будинку. Хто не спав із ним ночами. Хтось бачив його першу посмішку, перший зуб, перший крок. Ті, хто читав йому книжки, розповідав казки та співав колискові. Ті, кого малюк любить найбільше у житті. Тому що коли тобі п’ять років, ти не можеш любити нікого сильнішого за мами та тата. Це закон розвитку, і скасувати його ніхто не може.

Он якийсь не такий…

Так от, у небіологічних дітей немає проблем з їхніми небіологічними батьками. А от батьки часто скаржаться на те, що не розуміють, як виховувати дитину. Їм здається, що вони роблять все не так і що малюк «якийсь не такий». Вони що його мало люблять? Ні, вони просто дуже слухають суспільство. А стереотипи, що насаджуються суспільством, дуже неоднозначні.

З якими стереотипами доводиться стикатися з батьками, які вирішують взяти дитину з притулку?

• Виросте прийомна дитина, і все добро забуде.
• Спадковість дасть себе знати, злочинцем стане.
• У дитбудинку всі діти від батьків алкоголіків, хворі та з відхиленнями у розвитку.

Джерело: GettyImages

Я лише почала перераховувати. Насправді таких стереотипів — віз та маленький візок. І, мабуть, жодного позитивного. Вони з’являються тому, що люди бачать дітей, які виросли у державних установах. Або дітей, які виросли у неблагополучних сім’ях. Але дитина, яка росла без сім’ї (або в сім’ї, де малюків забувають годувати і любити), не може стати такою самою, як дитина, яка росла в сім’ї нормальною. Тож «вони потім усі в’язниці сидять» — це питання не до генетики, а до середовища.
Але, приймаючи в сім’ю малюка з дитбудинку, тато і мама все одно тримають у голові тягар стереотипів. Тому що опція «Викинь це з голови!» не працює ніхто з нас.

А мамо хто?

Наташі тридцять років. Її доньці Наді – п’ять. Наташа із підліткового віку знала, що сама вона народити не зможе. Маленьку Надю взяла з дому малюка півторарічну. За медичними показниками дівчинка була здорова, за психологічними… ну, скажімо так, півтора роки життя в дитбудинку задарма не минають.
Наталя не приховувала, що її дівчинка – прийомна. Вона розповідала це мамам на дитячому майданчику, френдам у соціальних мережах, вихователям у саду.
Надя росла, послідовно проходячи всі дитячі кризи. Але в будь-якій її примхі Наташа бачила «генетику».
На щастя, Наталя прийшла з донькою до психолога. І та порадила не розповідати всім поспіль, що Надя – прийомна донька.

Джерело: Pixabay

— Вона ваша. І її поведінка – ваша. Це не генетика, це ваші тривоги та страхи, — сказала психолог.
— Але ж, у неї мама була алкоголічкою… — пролепетала Наталка.
– Ви пили? – дуже здивувалася психолог.
– Ні не я…
— Але ж її мама ви.

Уривок із книги

Гоша жив у дитбудинку з народження і до прийомної сім’ї потрапив уже підлітком. Він відверто розповідає про дитбудинківські порядки, своїх друзів, вихователів, потенційних усиновителів, страхи і надії. Книгу Гоша написав у співавторстві зі своєю прийомною мамою, журналістом та письменником Діаною Машковою.

«Одного разу, я тоді навчався у четвертому класі, до нашого дитбудинку приїхала комісія. Виховательки витягли з архівів наші портфоліо, поклали їх на край столу. І ми такі «про що це за папки, що там про нас написано?». Вони кудись вийшли і ми давай все це читати. Так я дізнався про імена-по батькові своїх матері та батька.
Мою матір, виявляється, звали Вірою Євгенівною. А отця Василем Георгійовичем. Я тоді дуже зрадів – я ж Георгій Васильович. Наче навпаки. Ще я побачив там свідчення про смерть свого батька, але, чесно кажучи, не дуже зрозумів, що це означає.
Досі жодних розмов про сім’ю не було. Я ніколи не питав, звідки взявся. Мене не цікавило питання, як діти з’являються на світ. Тільки в тринадцять років у нас пішли розмови про батьків… Хоча, якщо чесно, я завжди багато думав про матір. Спочатку були думки: «Млинець, пошукати б її, подивитися їй у вічі». Але це, напевно, більше тому, що хотілося зрозуміти, у кого я такий офігенний».
(Діана Машкова, Георгій Гинжу «Мене звуть Гоша. Історія сироти» Видавництво «Ексмо»)

Джерело: Burda Media

Три корисні поради

Жодна дитина не росте ідеальною. Діти кашляють, плюються і влаштовують істерики на очах усього супермаркету або посеред площі. Вони кричать мамі: Я тебе не люблю! Вони жбурляють в інших дітей піском. Усе.
Просто батьки біологічних дітей не мають під рукою такого лякаючого фактора, як генетика.

Як зрозуміти, де закінчується виховання та починається спадковість?
Рада 1. Знайдіть хорошого психолога чи невролога. Зустрічайтеся з ним приблизно раз на півроку та обговорюйте розвиток вашої дитини. Розмови зі спеціалістом допоможуть вам скоригувати свою систему виховання (якщо ця корекція взагалі буде потрібна).
Рада 2. Не розповідайте всім підряд, що ваша дитина – прийомна. Нехай знає про це вузьке коло осіб. Вихователям у садку входити до цього кола зовсім не обов’язково. По-перше, це позбавить їх упередженості, а по-друге, не дозволить вам використовувати прийом — «це не я погано виховую, це генетика така». Не перекладайте на дитину тягар власної педагогічної недосконалості.
Рада 3. Найчастіше спілкуйтеся з батьками інших дітей. Краще, якщо ви матимете свій батьківський форум. Коли інші мами почнуть ділитися своїми проблемами, ви побачите, що ваша дитина вже точно поводиться анітрохи не гірше за інших. Ну і до чого тут генетика?

Уривок із книги

«Я хочу закінчити коледж і піти на роботу до дитячого садка. Дитячому садочку я відслужу три роки, а потім піду викладати до школи. Візьму молодший клас, попрацюю з малечею. Або, можливо, почну викладати якийсь один предмет у старших хлопців. Я знаю, що зі спеціальністю, на якій зараз навчаюсь, можна згодом стати педагогом молодших класів. У мене є знайомі, які після нашого коледжу, здобувши мою професію, працюють у школі. Поки там працюватиму, вивчу, як усе влаштовано: це буде важливою практикою для здійснення моєї головної мрії».
(Діана Машкова, Георгій Гинжу «Мене звуть Гоша. Історія сироти»)

Автор тексту: Марія Орлова, психолог