Телеведучий Святослав Гринчук розповів, як підтримує свою доньку під час війни
Ведучий ТСН на 1 1, телемарафону “Єдині новини” Святослав Гринчук поділився з нами своєю історією, розповів, як підтримує зв’язок із донькою та дружиною, і які таланти йому довелося прокачати в новій реальності.
Ваші відчуття 24.02.2022, були готові, вірили, що почнеться війна?
Є речі, до яких не можна бути “готовим”, навіть якщо щодня і у величезній кількості читаєш новини, думки експертів і мозок підказує тобі, що ситуація дуже тривожна. Усе одно десь глибоко переконуєш себе: та ні, такого не може статися, омине, пронесе, вляжеться. Не секрет, що про загрозу вторгнення було відомо ще з початку року. Не було тільки до останнього зрозуміло, як саме воно виглядатиме. Відверто скажу, до останнього припускав, що ситуація максимально загостриться на східних лініях розмежування, але безпосереднього удару по Києву та інших містах країни, віддалених від фронту, не буде. На жаль, помилився. Напередодні наступу, коли риторика Кремля почала ставати дедалі агресивнішою, вирішили з дружиною, що їй і доньці краще про всяк випадок на вихідні поїхати до бабусі до Львова. Мовляв, у крайньому разі – відпочинуть, погуляють і, якщо все буде гаразд – у понеділок повернуться. Тому взяли на ранок четверга квитки на потяг. О 6:50 у них мав бути потяг. А о 5 годині ми прокинулися. Чи то телефон почав жахливо вібрувати від купи повідомлень, чи то почули крізь сон якийсь вибух – уже точно й не згадаю. Одразу прочитав пост моєї колеги Марічки Падалко, яка цього разу якраз була на ранковій інформаційній зміні і все зрозумів. На щастя, сумки були зібрані – бо й без того планували на вокзал. Тож за півтори години вже посадив дівчат у вагон. Сам поїхав на роботу. Досі не мав стовідсоткового розуміння, що відбувається, хотілося себе переконувати, що все це не насправді.
Як змінилося ваше життя і діяльність у новій реальності?
Уже два місяці я не бачився зі своїми рідними. Тобто, бачуся щодня, але тільки через відеозв’язок. Такої довгої розлуки в нас ще, мабуть, не було ніколи. Але скаржитися особливо ніколи, бо багато роботи. А робота, треба визнати, дуже допомагала прийняти й усвідомити нову реальність, особливо в перші тижні великої війни. Прямі ефіри ТСН зараз майже щодня, в різний час, іноді посеред ночі, через комендантську годину часто доводиться ночувати на роботі. Маю там свою “похідну” сумку з найнеобхіднішим: каремат, спальник, плед, рушник. У перші тижні розкладав усе це в бомбосховищі в нас під каналом, потім знайшов доволі затишний куточок усередині офісу, за багатьма стінами – тобто відносно безпечний. Але іноді все одно під час повітряної тривоги доводиться повертатися в підвал. Вдома у квартирі облаштував собі теж спальне місце в глухому коридорі без вікон. Спочатку ночував там, тепер – переходжу туди за потреби, тобто коли лунають сирени. Увесь час від початку повномасштабної війни був у Києві, нікуди не їхав західніше, бо тут робота, тут – можливість бути корисним і корисним. Щодо побутового аспекту – коли живеш сам – доводиться трохи більше “прокачувати” кухарські таланти – уже якась користь від усього цього жаху 🙂 Запилену гітару дістав із кута, кілька пісень написав. Кожен, думаю, у такий складний психологічно час намагався шукати якісь свої способи емоційного розвантаження. У мене спрацював ось такий.
Як переживає війну ваша родина, донька?
Моя дружина – справжній боєць. Уже другий місяць фактично самостійно справляється з донькою та всіма її примхами. При цьому переїзди, пошук тимчасового житла – все це здебільшого на її плечах. І водночас вона продовжує віддалено, але справно робити свою роботу – працює піарницею в одній громадській організації. Звісно, розвиток технологій і можливість щовечора бачитися через відеозв’язок – дуже допомагає нам триматися разом і не впадати у відчай. Донька теж не панікує. Про те, що йде війна, вона вже знає кілька років. Ми їй розповідали, що росія напала, вкрала Крим, стріляє в наших людей десь далеко на Сході. І тепер залишилося їй просто пояснити, що ці “погані дядьки” спробували ще й інші українські міста захопити, Київ зокрема. Коли говоримо телефоном – показую їй її іграшки, її кімнату, запевняю, що слідкую, щоб усе тут було гаразд і чекало на її повернення, вона радіє, що все поки що у безпеці і “росія її улюблені речі поки що не захопила” 🙂 Розповідала своїм новим подругам, що її тато спить тепер у коридорі, бо в його місті падають бомби. Але, схоже, не надто за мене хвилюється. Впевнена, що все буде добре)
Які плани вашої родини, на жаль, зірвала війна?
Війна не просто зламала наш звичний ритм, а й якось дуже злісно і символічно пройшлася по важливих для нас, як батьків, місцях. Обстрілом було зруйновано пологовий будинок під Києвом, де Дзвінка народилася, кілька снарядів падали неподалік від тих місць, де вона ходила на різні гуртки – на танці, на конструювання. А потім ще й рознесло торгово-розважальний центр, де ми святкували її минулий День народження. Усе це, звісно, дуже неприємно усвідомлювати, але головне, щоб якнайменше страждали люди – будівлі та інфраструктуру завжди можна відновити і, я впевнений, так і буде. Наразі головний зірваний план – це, звісно, Великдень. Зазвичай їздимо в гості до родичів, друзів, зустрічаємо тих, кого давно не бачили. Цього року довелося знову відмовитися від такого сценарію, як і два роки тому, коли почався COVID-19. Але тоді ми принаймні святкували разом утрьох, а зараз – дистанційно.
Українським родинам доводиться пристосовуватися до нової жахливої реальності. Як пояснити те, що відбувається, дітям?
Ми якось говорили про це в ефірі з психотерапевтом Олегом Чабаном і мені запам’яталася його дуже важлива настанова: не обманювати дітей! Не казати їм, що все закінчиться за день чи тиждень, якщо точно в цьому не впевнений. Тому що діти довіряють вам, як нікому, і будуть дуже розчаровані, коли виявиться, що ці слова не виправдалися. Ми намагаємося, щоб те, що відбувається, дочка сприймала не як тягар, а як якусь незабутню, нехай і виснажливу пригоду. Фокусуватися на позитиві. Шукати для неї нові заняття, які б відволікали від побутових незручностей, або точніше – незвичностей. Шукаємо в архіві фотки за минулі роки – що ми робили в ту саму дату, наприклад, у 2021-му, 2019-му – згадуємо, обговорюємо. Стараємось, щоб вона час від часу подай по відео бачилась зі своїми подругами, її гурток танцю декілька разів влаштовував онлайн заняття – тренерка перед веб-камерою показувала рухи, а дітки перед комп’ютерами – хто б де не перебував – їх повторювали. Виглядало це дуже зворушливо.
Де брати сили, щоб вистояти і підтримати дітей?
Треба просто себе переконувати, що рано чи пізно все буде добре, ви знову зберетеся на своїй звичній кухні, або на улюбленому дитячому майданчику і згадуватимете все це, як неприємну, виснажливу, але все ж таки пригоду з минулого. Думатимете: як можу цей день наблизити і все доступне для цього робитимете. І водночас – матимете в голові чіткий і раціональний алгоритм: що робити, якщо закінчення війни затягнеться.
Плани, мрії, надії: що будете робити після нашої перемоги?
Ох, я думаю, перші кілька днів ми просто гратимемось у дитячій кімнаті та бігатимемо на прогулянки, щоб надолужити згаяне. Будемо ходити в кав’ярню на солоденьке і ділитися кожен своїми пережитими подіями та емоціями. Можливо, влаштуємо якусь невеличку мандрівку в одне з українських міст, щоб тільки в них уже не лунали сирени. А ще, гадаю, дружина, залюбки влаштує нам із Дзвінкою такий собі “День тата” – щоб нарешті відпочити, мати трішечки часу для себе, зустрітися зі своїми подругами та щомиті не озиратися – що там нині робить дитина 🙂 Одне слово, те, що ще місяці три тому було для нашої сім’ї буденністю й звичним розпорядком, – зараз виглядає як розкішна мрія, яку хочеться знову втілити. Сподіваюся, це якнайшвидше вдасться зробити. Гадаю, після завершення війни люди ще більше поважатимуть і цінуватимуть кожну мить поруч із рідними – у мирі, злагоді та любові. Виявляється, навіть таких простих речей тебе з легкістю можуть позбавити.
Думка редакції може не збігатися з думкою автора статті.
Використання фото: П.4 ст.21 ЗУ «Про авторське право і суміжні права» - «Відтворення з метою висвітлення поточних подій засобами фотографії або кінематографії, публічне повідомлення або повідомлення творів, побачених чи почутих під час таких подій, в обсязі, виправданому інформаційною метою.»
Будьте першим, хто залишить відгук