Лілія Ребрик та Андрій Дикий поділилися секретами сімейного щастя. Інтерв’ю

Лілія Ребрик та Андрій Дикий з донькою Діаною (фото: facebook.com/people/Лілія-Ребрик/)

Яким має бути ідеальний чоловік, чоловік та батько? Як складається сімейне життя пари та як їм вдається поєднувати роботу з вихованням доньки? Зіркові батьки Лілія Ребрик та Андрій Дикий поділилися секретами сімейного щастя у ексклюзивному інтерв’ю.

Напевно, до зустрічі з Андрієм у тебе були якісь уявлення про те, яким має бути твій чоловік і батько твоєї дитини. Наскільки Андрій відповідає цьому образу?

Ліля: Я ніколи не малювала собі прообраз людини, з якою я проживу все життя. Так, у дитинстві я говорила: “Мій чоловік буде схожий на тата”. Але у свідомому віці просто значиться — це має бути моя людина. Ще дуже важливий такий момент: коли береш людину за руку і її вже не хочеться відпускати. Ось із Андрієм у нас таке сталося. Ми розкривалися один перед одним як особи. Пригадую, під час проекту я закрила кредит на квартиру. Прибігла на репетицію – кричу: «Андрію, я виплатила кредит!» І він так радів зі мною … Я рада, що і зараз ми поділяємо всі радощі один одного і все переживаємо разом. Дехто може сказати: а скільки вони там прожили, два роки лише… Але ж важливо, як ми це прожили… Адже хтось може прожити все життя, а потім поставити запитання — а що ми зробили разом? Нічого навіть не згадаєш. А тут все навпаки — у нас нова квартира, у нас дитина, у нас побут, трепетність у стосунках. Згадую, як мис Андрієм хотіли встигнути заїхати до нашої нової квартири до народження Діанки. Скрізь розруха, на підвіконні обід на швидку руку, навколо ремонт повним ходом, в якому ми брав активну участь і. І, мабуть, те, у що було вкладено найбільше спільних зусиль, — найцінніше. Тепер нам є що згадати та чому посміхнутися. Я знаю, що й у Андрія сім’я на першому місці! І я цим дуже дорожу.

Андрій: Я домосід, люблю готувати, прибирати, поливати квіти. Це. напевно, тому, що працюю з великою кількістю людей і іноді просто хочеться посидіти вдома і зайнятися домашніми клопотами. Ми дуже любимо нашу оселю і завжди поспішаємо сюди.

Чи були якісь розбіжності, коли ви почали жити разом?

Ліля: Ні! Коли мені треба кудись на 5 ранку, Андрій о 4 зі мною встане. Ми п’ємо разом каву, вона мене проводжає. І так само я, коли йому кудись треба, встаю, роблю каву. Увечері ми обов’язково чекаємо один одного. Ми не змовлялися, а просто дійшли цього спочатку. І це наша «дика» традиція.

Ліля, хто дбає про доньку, поки ви на зйомках?

Ліля: Коли Діані було півтора місяці, ми взяли її на перший прямий ефір. Наше свідоме рішення було справлятися самостійно, без нянь, наскільки це можливо. Мама з татом поруч — і для дитини це найважливіше. Зараз у нас із Андрієм є можливість узгоджувати графіки, але 29 листопада — перший прямий ефір, де ми обоє працюємо, і Діанка буде з нами за лаштунками.

А як домовлялися про виховання Діани?

Ліля: Донька не виділяє когось із нас, для неї ми рівноправні батьки, які однаково проводять із нею час. Мені подобається, що Андрій із нею по-дорослому розмовляє. Дуже зворушливо і смішно, коли вони гуляють і думають, що я їх не бачу, — він такий гордий іде, і на обличчі його написано: «Це моя донька, бачили, га?!» Він несе себе і Діасіка попереду себе. Діана – татова доця. Ще був смішний момент — у нас була «лежача» та «сидяча» коляска. І я все відтягувала той момент, коли Діану треба було пересадити в «сидячу» коляску: адже це так зручно – поклав дитину і пішов гуляти. А він дочекався, поки мене не буде вдома, пішов із нею гуляти, дзвонить мені і каже: «А ми в сидячому візку». Я йому: «Ну що ж ти так поспішаєш?» А він: «Ну мені так хотілося, вона у нас така гарна, хай усі бачать».

Андрій: Головне – навчитися доньку розуміти! Звісно, ​​я завжди її оберігатиму. Зараз я взагалі гадаю, що заміж її не віддам. (Сміється.) Ну це я поки що так говорю, а коли Діана виросте, швидко розповість мені що по чому. Я намагатимусь бути батьком сучасним. Тим більше що мені доведеться ще її тренувати.

Візьмеш її до своєї школи?

Андрій: А іншого виходу вона не має. Я не уявляю, щоб її хтось інший тренований, лише я. Хоча чудово розумію, що це буде складно.

Чому?

Андрій: Тому що є стосунки “тренер – учень”. І учень має слухати будь-яке слово тренера. Якою б маячкою не була його ідея, він повинен виконувати її беззаперечно. А тут уявіть, що ваша донька приходить до вас із жалібними очима і каже так: «Ну, татусю, не можу більше…» І як їй сказати: «Нічого не знаю, йди працюй»? Тобто доведеться шукати якісь інші важелі.

Хто у ваших стосунках із Лілею більш ревнивий? Ти Лілю до колег ревнуєш?

Андрій: Дуже. У нас, до речі, є з цього приводу жарт — якось дідусь із маленьким хлопчиком подарували їй букет квітів, і вона з ним прийшла додому. Пояснює мені – це дідусь із хлопчиком подарували. А я їй скептично: «Так, звісно». І тепер щоразу, коли вона букет приносить, я її питаю: Що, подарунок дідуся з хлопчиком? (Сміється.) Я чудово розумію, що це її робота.

Ліля: А мені як жити з тим, що він працює з гарними та спортивними дівчатами?! (Сміється.) Так, не приховую, я дуже ревнива!

Андрій: Але це лише робота. У житті для ревнощів ми один одному приводу не даємо.

Повну версію інтерв’ю читайте у журналі «Відпочинь», №47/2013

Джерело: Журнал «Відпочинь», № 47/2013