16.11.2021 |
4 хв. читанняЗаміж за американця: продовження моєї непростої історії
Отже. Дощовий зимовий день. Січень 2019. Я тільки зібрала себе по шматочках після попередньої сварки з колишнім чоловіком, як він же жбурнув у мене ножем. Навіть не в спину їй Богу. Шпурнув так що більше бачити його у свої очі я не хотіла.
Подивилася вслід машині, що поїхала з заарештованим чоловіком, відбилася від колишньої свекрухи і з сином поїхали в шелтер.
Шелтер в Америці – це місце, куди жінок з дітьми або без привозять після домашнього насильства. Це притулок для нужденних. У нашому випадку це був житловий будинок, адреси якого ніхто не знав. Це конфіденційна інформація і навіть у Google maps немає позначки. Щоб жоден кривдник не міг знайти свою жертву. Це місце, про яке говорять пошепки. Місце, де після сигналізації поліція прилітає протягом двох хвилин. Ось у такому місці ми жили довгий час.
Пам’ятаю, як пахло старістю. Будинок був з масивними сходами, з великою кухнею. На першому поверсі сиділи кейс-менеджери – люди, які допомагали тобі стати на ноги. Вони займалися тим, що допомагали знайти тобі інформацію, стати на чергу на житло, давали карти на харчування, на бензин. І все це безкоштовно, звичайно.
Моя кейс-менеджер була просто золотою людиною! Завдяки їй я швидко змогла стати на ноги. Напевно, для нас навіть чути дико, але машину мені надали від благодійної компанії. Я заплатила за неї лише 600$. Але саме завдяки кейс-менеджеру цю машину віддали нам. Квартиру я винаймала за допомогою програми, яка платила мою оренду навпіл зі мною. Це я забігла вперед, звісно. Але я досі, вже майже через 3 роки, отримую дзвінки від мого кейс-менеджера з розпитуваннями чи все в нас добре і чи потрібно нам щось.
Ще мені допомогли з пошуком роботи. Вірніше, мені просто дали адресу та направили до компанії, з якою вони співпрацювали. Це була компанія із прибирання. Ще б. Хто в Америці не працював на збиранні, не жив в Америці:)
На той момент це був єдиний варіант. Я заскочила з розповідями про отриману машину вперед, насправді ми із сином жили без машини 4 місяці. А у штатах без машини вижити дуже складно. Офіс цієї компанії був у пішій доступності. Фізично було неважко працювати. Але морально це мене вбивало.
Я візажист на той момент із п’ятирічним досвідом, який співпрацював із журналами, телебаченням, найкращими фотографами Києва мала мити унітази 8 годин на день. Морально я була вбита.
Щодня ми з колегою їхали з дому до хати та прибирали будинки. Іноді це були красиві, багаті будинки і знаходилося там було приємно, а іноді були жахливі захаращені будинки і квартири, з тарганами, з цвіллю і приміщення, що жахливо пахли. Платили замало. За таку складну роботу копійки.
Зараз я не розумію, як мені вдавалося виживати на ці гроші. Ми навіть примудрялися щоп’ятниці ходити в кафешки їсти. Але грошей було прямо впритул. В Америці рахунків набагато більше, ніж було в мене в Україні: страховка на машину, страховка життя, система безпеки – страшно було жити однією, довелося встановити.
Але щодня виходячи на роботу, я відчувала, як деградувала. Людина, яка читала Зеланда, Карнегі, Кіосакі змушена була слухати розмови колег про чоловіків наркоманів, про алкогольну залежність про неконтрольованих дітей і т. д. Мені здавалося, що я потрапила в жахливий серіал з нескінченними серіями.
Синові також довелося несолодко. У свої 6 років йому доводилося їздити до школи самостійно на шатлі — машина-розвезення, в інше місто, де ми жили раніше з колишнім чоловіком. Ще те випробування. Йому було морально складно, що я була в одному місті, а воно в іншому. І мені було не спокійно. Але іншого виходу не було на той час.
Отак я працювала і вставала на ноги. Відкладала гроші і чекала на суд над колишнім чоловіком. Коли до суду залишався місяць, ми з Анхелем нарешті змогли зняти квартиру. Це дуже складний процес. Тому що самостійно сплатити всю квартиру і всі рахунки я не могла тоді. А з програмою, яка платила навпіл зі мною не всім орендарі та квартирні комплекси були знайомі. Доводилося мені говорити з орендарями та розповідати про програму. У результаті вийшло таки і ми із сином переїхали.
Це було щастя невимовне. Коли 4 місяці ми жили у шелтері та готелях з сусідами на нещастя. То опинившись лише вдвох у нашій однокімнатній квартирі, ми просто співали від щастя.
Наступного разу я розповім, як же жилося нам удвох і що було далі.
