На збереженні. Як лікують у наших лікарнях: реальна історія зі щасливим кінцем

Вагітність — це не хвороба, але через різні обставини майбутнім мамам доводиться лягати в лікарню для збереження здоров’я, своєї і маленької людини в собі. 

instagram@lenaflyunt

У палаті гінекологічного відділення швидкої допомоги було п’ятеро. Ми були одного віку, три вагітні на ранніх термінах та дві з кістою яєчника. Безпечне коло молодих жінок, які вчилися підтримувати по-жіночому, інтуїтивно. Тоді зі стін лікарні ми всі вийшли переможницями, нас навіть між собою медсестри називали «легкі дівчатка». Ми були здорові, але чомусь спіткнулися, нам треба було підлікувати коліна. І думаю, що не контроль медперсоналу та болючі уколи вранці нас вилікували. Ми допомогли одне одному, кожна поділилася шматочком своєї сили.

Олена Флюнт

Блогер, мама трьох дітей, перинатальний психолог

@lenaflyunt

****

Ранок після нічної госпіталізації був жахливий. Я прокинулася від безтурботного цвірінькання у себе над головою. До того ж у голову дуло з вікна, під яким я лежала. Моїм сусідкам по палаті, виявляється, було спекотно! А я ж можу застудитися, я вагітна і взагалі, що вони собі дозволяють! На той момент мене не бентежив факт, що дівчатка теж були вагітними, а на вулиці було спекотне літо. Я була втомленою, нервовою і погано пахнучою. Рука хворіла від крапельниці, що стирчала в мені всю ніч, я навіть не знаю, з чим вона була, але свято вірила, що з чимось корисним і хорошим. Похмура, я сиділа на своєму ліжку і вороже стежила за дівчатками, мені зовсім не хотілося з кимось розмовляти. Але сусідки були ті ще бовтанки, і через півгодини я розтанула під натиском їхніх розпитувань, перемішаних жартами та сміхом.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Вагітність після викидня: реалії нашої медицини та досвід української мами

Потім був плановий обхід, у якому змушували показувати труси. Незручно та соромно. Але я розумію лікарів, коли на запитання «Які виділення?» отримуєш незрозуміле мукання, простіше подивитися на ці виділення і адекватно оцінити ситуацію. За два тижні перебування на збереженні я зрозуміла, що те, що для мене «ааа, жах та жах» для лікаря «нічого страшного» і навпаки.

Немає великого дива, аніж бути дарувальницею нового життя. Шкіра жінка при надії заслуговує бути зрозумілою. Заслуговує на прийняття. Не можна обезцінювати жінку, не можна сприймати її стан як буденність. Жінка за надії — це Святий Грааль, це присутність Бога на землі. Жінка несе у собі світло, яке наповнює людське буття. Вона робить важку роботу — проводити нову душу у цей світ, у свій рід і рід свого чоловіка. Жінка, яка поступово перетворюється на матір — це квінтесенція занепокоєння, ніжності, терпіння, впевненості, безстрашності, свободи, відповідальності, сміливості, відваги, доброти і, безперечно, Любові.

****

Мене таки відправили на узі, підтвердити факт вагітності. Було страшно, а раптом я насправді помиляюся, вигадала собі всякого, чи мало від чого затримки бувають! Процедуру проводили дві наймиліші жінки. Вони видавали стільки “зайчик” і “котик” за хвилину, що я прямо мліла. Смішно було, коли мене попросили одягнути презерватив на датчик для внутрішнього вагінального дослідження.

– Я не вмію! – Хоча насправді мені було незручно.

– Вчись, у житті ще знадобиться, чи ти погодок хочеш?

Ще навіть до ладу не оглянув мене, вони були впевнені в позитивному результаті, це розслабляло і задавало гарний настрій.

— Ну, бачу. Одне плодове яйце, серцебиття є, відмінне. Закріпився не міцно, але нічого, ми йому допоможемо! – Втішила лікар. Яка я була щаслива! Все добре, а з цією дрібницею лікарі впораються. Я їм дуже вірила. У мою голову навіть думка не закрадалася, що мені не допоможуть або що мені нашкодять. Швидше за все, ця віра допомогла мені не нарватися на лікарську недбалість.

****

Хоч і був один випадок, який тоді я розцінила як дуже неприємний. Моя кровотеча припинилася, а потім знову відновилася через три дні. Я була у розпачі. Мабуть, мені погане лікування призначили, думала я. З твердим рішенням все прояснити, я поїхала на посаду чергового лікаря. Ним виявився симпатичний чоловік середніх літ. З непроникним обличчям вислухавши мою істеричну, перемішану соплями, він сказав:

— А ти знаєш, що ніде у світі не зберігають вагітність до 12 тижнів? І тільки ми йдемо назустріч вагітним на ранніх термінах, бо шкода вас, дурні. А дарма! Природа не дурна, вона правильно все влаштувала. Спочатку зберігаємо все довго і болісно, ​​купу грошей та часу на все це витрачається. Потім спробуй ще розродити, з’являється слабке немовля, давай його виходжувати всією сім’єю, знову купа грошей і часу.

— То що ви мені пропонуєте? – мої сльози миттєво висохли, – аборт одразу зробити, щоб не було довго та болісно?!

– Ех, ні. Але проти природи не треба йти. У житті треба бути сильним, у тебе сильний ембріончик усередині?

– Сильний!

— Ну, якщо сильний, то будеш мамою.

– Це добре, а лікування? – Не вгавав я.

Лікар зітхнув, я тоді не зрозуміла сенсу того, що він говорив, тільки згодом, почавши вивчати все, що пов’язано з вагітністю і пологами, до мене дійшло, наскільки він мав рацію.

— Лікування… хочеш, чи гормони призначу?

– Хочу.

– Гаразд. І поклич мені медсестру, скажу їй, щоб укольчик тобі лікувальний зробила.

Укол справді був лікувальним. Він був настільки болючим, що мені відбило всі переживання, і я заснула довгим і спокійним сном. Кровотеча припинилася.

****

Тим часом наше життя всередині палати ставало все веселішим. Ми потоваришували і в усьому одне одному допомагали. Дівчатка робили мені чай зранку і ділилися смачненьким. Могли сходити до аптеки або магазину, якщо щось було потрібно. Ми влаштовували один одному сеанси ліжкової психотерапії та ділилися таємними, своїми страхами.

У нас з’явився власний лікарняний світ, де було багато сміху та багато співчуття. Навіть медсестри нас оберігали, вони не підселяли до нас дівчаток, які йшли на чистку після викидня. А одного разу насильно відправили до лікарняного двору погуляти, бо привезли дівчинку у тяжкому стані, яку треба було чистити, але вона не давалася і її крики чула вся лікарня. Але не ми, ми пішли.

Медсестри тут усі були добрі та уважні, наскільки могли. Вранці з посмішкою кололи уколи і підбадьорювали. Допомагали перестелити ліжко та попереджали, коли зав відділення йшла з обходом, щоб ми встигали сховати їжу, особливо заборонену. У нас був список, що можна, а що не можна, і за заборону могли сварити. Але насправді нас ніхто не лаяв, тільки просили не їсти кавуни. Зав відділення завжди акуратно обмацувала наші животи і вибачалася за холодні руки. Якось літня медсестра присіла до мене на краєчок ліжка і взяла за руку:

— Ти знаєш молитви, дитинко? – я кивнула – молись, багато молись і Бог залишить тобі цієї дитинки. Сама проси, щоб він залишився, його душа вже з тобою все чує, розуміє. Розмовляй із ним, запрошуй у цей світ. Там, де дитинка щиро чекають, там вона обов’язково залишиться.

Я була вражена! Мене завжди лякали розповіді про те, як жахливо в наших лікарнях, що немає нормального відношення, поки на кишеню не даси, що всі байдужі та холодні. Та ще й знущатися люблять, принижують. Але тут було зовсім інакше. Тут турбувалися про нас. А коли, переконавшись, що все гаразд, напевно гаразд, нарешті відпускали додому, суворо наказували, щоб ми навіть не думали повертатися знову. Я чесно пообіцяла, що більше ці лікарі мене ніколи в житті не побачать і окрилена вирушила лежати вдома на дивані.

Лікарняний стаціонар мені допоміг, як я того й хотіла. Я отримала тут підтримку, мені йшли на зустріч, хоч і не з першого разу. Я знайшла тут подруг і зрозуміла, що я не одна така, нас багато і ми повинні об’єднуватися, щоб бути сильнішими. І ще тут почалася визначатися моя подальша діяльність, тому що лежачи на збереженні, я зрозуміла, що вагітність це не тільки про тіло, а й про мізки. Саме в лікарняних стінах я розпочала своє знайомство з перинатальною психологією, усвідомивши, що про багато речей не можна замовчувати.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
Де краще ростити дитину: роздуми досвідченої мами
Що не треба робити у декреті: поради багатодітної мами