Покарання мовчанням є небезпечним для дитячої психіки: не робіть так

Батьківське мовчання як покарання сучасні дитячі психологи класифікують як із методів насильства – пасивно-агресивний.

Джерело: Shutterstock

Сучасні батьки вже чітко засвоїли – фізичні покарання неприпустимі, а от психологічно натиснути на малюка все ще багато хто собі дозволяє. І, здавалося б, що тут такого – мама чи тато (а то й обоє одразу) заявляють «я з тобою не розмовляю, бо…» і перестають реагувати на будь-яке дитяче звернення. Ніхто не б’є, не відбирає іграшки, а дитина отримує час подумати над своєю провиною. Але все це працює не так – під час такого батьківського ігнорування дитина відчуває справжню паніку та найсильніший страх. Про те, чому метод мовчанки не допустимо, як це впливає на дитячу психіку, розповів інстаграм-проект.Безпечне дитинство» разом із дитячим психологом, арт-терапевтом Анітою Вайакант.

«Я з тобою не розмовляю», або чим загрожує батьківська мовчанка?

Діти роблять абсолютно різні вчинки. Деякі з яких сильно засмучують і навіть зачіпають батьків. І оскільки наше суспільство психологічно зростає, у нього прийшло усвідомлення, що карати фізично дітей – не гуманно і вже не кожен батько готовий відбирати іграшки, бо не хочеться почуватися «лиходієм» для своєї дитини, а ось образитися і не розмовляти – непоганий такий вихід із ситуації. Ну, а що такого? Дитину ніхто не б’є, іграшки не забирає, та й у нього достатньо часу подумати над своєю поведінкою, чи не так?

НІ, негаразд. Це глибока помилка, що ігнорування дитини є безпечним методом покарання. Мовчання батьків для дитини – пасивно-агресивний метод НАСИЛЛЯ.

Дитина, батьки якої «мовчать на нього» почувається вразливо (ні про яку безпеку в сім’ї і мови не може йти). Тривога, сумніви та невпевненість — ось вірні друзі малюка. У момент ігнорування дитина не відчуває батьківського кохання і своєї потреби, вона реально починає думати, що її більше не люблять. Адже саме любов батьків і є найнеобхідніший і важливий ресурс для дитини, тому втрата цієї любові (мовчання батьків = втрата) є хворобливою і важкою ситуацією для нього.

Встановлення та підтримання контакту з близьким дорослим для дитини є важливою ПОТРЕБІСТЮ.

Дитина вчиться взаємодіяти зі світом, насамперед взаємодіючи з мамою та татом, тобто через них. Коли батьки реагують на дитину, розмовляють із нею, дивляться у вічі, торкаються, він відчуває, що він живий, що він значущий для дорослих точно так, як і вони значущі для нього. Створюється свого роду відчуття безпеки та бажання розвиватися та пізнавати світ, адже якщо дорослі такі класні, реагують на мене, спілкуються, то й світ, напевно, теж цікавий (пам’ятаємо, що про «світ» дитина судить несвідомо через батьків (взаємодія з ними). ).

Джерело: Burda Media

Чули щось про експеримент «Кам’яне обличчя»?

Мама і малюк перебувають у кімнаті, і в певний момент мама перестає емоційно реагувати на свою дитину. Тієї ж хвилини його настрій змінюється, дитина починає переживати і плакати. Як тільки мама знову «вмикається» і емоційно співпереживає йому, малюк швидко заспокоюється. Цей експеримент каже:

• Про важливість емоційного контакту між батьками та дітьми та про суперважливість його в ранньому віці
• Про те, які сильні переживання відчуває дитина в момент розриву зв’язків
• Маленькі діти будуть плакати (бо ще не вміють по-іншому), а старші діти всіляко намагатимуться повернути контакт (бо він їм життєво необхідний)

І в такі моменти дитина готова вибачитися, пообіцяти, що «більше так не буде», та будь що, аби повернути контакт. Але насправді він це робитиме лише для того, щоб відчути свою значущість (читай: як вижити), а не тому, що усвідомив свою провину.

Джерело: instagram @bezopdet

Замість покарань можна використати природні наслідки. Наприклад:

• Закотив істерику в магазині іграшок – вийшли із магазину
• Втратив дорогу річ – немає дорогої речі
• Забув, що задали будинки – робиш будинки замість мультиків і т.д.

А ще важливо розуміти — покарання, це спосіб чогось навчити дитину, а не задовольнити власне невдоволення та образу на дитину.