Дитячий аутизм: історія однієї мами

Дорослим не під силу.

Будній день. Величезний зал одного із супермаркетів. Люди, не поспішаючи, придивляються до товарів на стелажах та у вітринах, вибирають продукти, складають їх у візки-кошики. Але в цю спокійну і мирну обстановку вривається ураган! Він скидає на підлогу упаковки та банки, вистачає яблука, банани.

Ні, це не стихійне лихо, а лише трирічне маля з ангельською зовнішністю. Молода мама ледве встигає запобігти його черговій «диверсії», вистачає непосидю за руку і саджає в візок для покупок.

Всі продукти з кошика одразу опиняються на підлозі. Крихітка з безневинним виразом обличчя і загадковою усмішкою залишається сидіти в візку. Він, мов зозуля, позбувся всього, що йому заважало. Треба віддати належне матусі: ні криків, ні ляпанців не було. Лише тихий голос і спроби умовляти пустуна. Ось уже справді ангельський терпець і безмежна витримка! “Чому ви не залишили малюка в ігровій кімнаті?” – Запитує строгий адміністратор супермаркету маму. У відповідь жінка лише зітхає і так виразно дивиться, що стає ясно: з її чадом ніхто не впорається!

Чи не садівський

Що це? Недоліки виховання, особливості особистості або … Звичайно, з першого погляду визначити це дуже важко, але картина дуже нагадує один із проявів раннього дитячого аутизму.

Так сталося, що через якесь час мама із сином опинилися на прийомі у логопеда. Найгірше припущення, на жаль, підтвердилося.

Антон – єдина і бажана дитина в сім’ї. Тато – успішний підприємець, спортивний фанат, захоплюється бодібілдінгом. Мама закінчила престижний інститут, але через проблеми із сином змушена сидіти вдома. У віці двох із половиною років Антона намагалися визначити у ясла-садок. Там вихователі в один голос твердили, що дитина «не садівська»: вона некерована, зовсім «не чує» дорослих, тероризує дітей, не знає жодних заборон, не знає пристойності. До горщика привчити не вдалося, за столом поводитися не навчився. Не приймав допомогу, не дозволяв нікому з персоналу до себе торкатися. Якщо заволодів іграшкою, що сподобалася, то повертати її вже не бажав. Спати в саду категорично відмовлявся: сідав у ліжечку і розгойдувався з боку в бік, наче ванькавстанька весь сон-годину. Якщо що за ним — виявляв агресивність. Друзів у дитячому колективі Антон не знайшов. До того ж, мовчав, як партизан, у вічі не дивився, посміхався інопланетною усмішкою і робив тільки те, що сам вважав за потрібне. Одним словом, був чужий.

Симптоми очевидні

Мама і сама зазначає, що на все море кохання та ласки, які надають Антону численні родичі, він не відповідає і краплею взаємності. Не підійде, не пригорнеться довірливо, не цмокне в щічку. Навпаки, від дотиків відсахується. Вони йому начебто неприємні. Не дозволяє погладити себе по голові, поцілувати. Допомога, з небажанням, приймається тільки від мами: якщо треба застебнути гудзик, зав’язати шнурки. Але при цьому жодної подяки: все належне. Ні тобі «Дякую!», ні «Будь ласка». З боку може здатися, що дитина не по роках зарозуміла і холодна. Чи ранній егоїзм, чи егоцентризм…

Змусити Антона переодягнутися — ціла проблема. Може цілий день проходити в одному одязі і в ньому лягти спати. І спробуй зняти: крик і плач на весь дім. У своїй кімнаті маленький Кай не дозволяє нічого міняти чи переставляти. Як поклав чи кинув річ він, так вона й має лежати. Чіпати ніхто не сміє!

У Антона “свої” вилка, ложка, тарілка, чашка. У жодному разі не можна подати щось інше. Якщо, не дай Боже, чашка або тарілка розбиваються, мама повинна бігати по магазинах у пошуках точно таких же, інакше син не їстиме. У їжі у Антона свої уподобання та свої «ритуали», які практично не змінюються і далекі від елементарних правил пристойності. Він, наприклад, обожнює довжелезні спагетті. Бере одну з них руками, вкладає до рота і поступово втягує. Коли зовні залишається лише кінчик, витягує спагеттинку назад… Те саме з соком. Спочатку набере повний рот, потім випльовує назад і вимагає замінити вміст. У супі або салаті все розкладає окремо: м’ясо на один край тарілки, картоплю – на інший, моркву – у верхню частину тарілки, цибулю – у нижню. Їда затягується мінімум на годину.

Батьки випробували всі прийоми виховання та впливу. Не допомогло нічого: ні демонстрація добрих манер, ні перегляд відеопродукції, ні повчальне читання. Результат – нуль. Свої звички Антон міняти не бажає (чи не може?). У мами терпіння межі. Тато часом уже зривається. Що дивно, Антон не боїться його суворого тону: лише опускає очі, відходить убік та починає займатися своїми «ритуальними іграми».

До того ж — не каже. Хоча, може! Нещодавно практично з тими ж інтонаціями повторив улюблений папа. Чим ще любить займатись? Годинником із задоволенням розглядає книги, журнали (будь-які). Може тримати їх навіть «нагору ногами». Починаєш перевертати – знову крик! Ось такі проблеми. В очах матусі біль і німе питання: «Що ж з цим робити?»

Хочеться допомогти негайно. Ось тільки аутизм… Він і в Африці – аутизм. Хоча там вона, кажуть, практично відсутня. Це хвороба міських джунглів, витрати, так би мовити, прогресу.

Лікування – відсутнє?

У нас у країні про аутизм говорять мало. Діагноз ставлять дуже рідко. Фахівців з цього питання можна на пальцях перерахувати. А вже про спеціалізовані установи чи групи можна почути хіба що у великих містах. Та й потрапити туди — все одно, що в закриту елітну установу. Як правило, батьки намагаються вибратися з усіх цих неабияких проблем самостійно, ціною неймовірних зусиль. В результаті у мами – невроз, а тато знімає стреси відомими у народі способами…

Картини раннього дитячого аутизму є різними. Є, звичайно, дуже важкі випадки, коли сильно страждає на інтелект, а особистість дитини буквально розвалюється. Таких дітей поміщають до спеціальних лікувальних закладів. Але найчастіше при відносно збереженому інтелекті спостерігаються проблеми в поведінці, спілкуванні та мовленні. Але й це, взагалі-то, чимало…

Шукаємо правильний підхід

Кажуть, щоб людину зрозуміти, треба стати на її місце. Що стосується аутистом для цього потрібні сильна мотивація, внутрішня чуйність і величезне терпіння.

1. Аутичні діти найчастіше потрапляють до логопедичних груп дитячих садків, до класів корекції освітніх шкіл або до допоміжних шкіл.

Адаптуватися дитині-аутист у дитячому колективі завжди непросто. Інші малюки швидко обчислюють чужинця і методично його виводять. Вся надія на вміння та такт педагога. Лише він зможе відкоригувати обстановку у групі (або у класі), створити для «дитини дощу» нормальні умови. Але часом терпіння у роботі не вистачає навіть дорослому (чому дивіться вище). Не так просто за холодною відчуженістю та незрозумілими вчинками розглянути душевні страждання маленького чоловічка.

2. Необхідно роз’яснити особливості спілкування з такою дитиною. Його не варто прасувати по голові, брати за руку, обіймати. Принаймні якщо ви бачите, що йому це неприємно.

“Діти дощу” не виносять пильної уваги, навіть погляду. Займаючись із логопедом перед дзеркалом, малюк уникає дивитися на власне відображення!

До кожної нової людини аутична дитина довго звикає. Якщо контакту немає — йде бурхливе відторгнення та повна відчуженість. Потрібно пам’ятати, вибір завжди тільки за малюком!

Зміна обстановки також болісна, а часом і неможлива. У звичках і уподобаннях малюк виявляє разючий консерватизм!

Впроваджуватимете в його життя щось нове, зайве наполягати на своєму, ламати упертого, він просто відгородиться мовчанням (афонією). Саме такою буває захисна реакція маленького чоловічка на небажане втручання у його зовнішній та внутрішній світ.

Іноді дитина-аутист справляє цілком сприятливе враження. Він активно говорить, його мова рясніє дорослими оборотами, фразами з рекламних роликів. Непосвяченому може здатися, що перед ним юний геній. Але, поспілкувавшись довше, починаєш розуміти, що малюк просто кого-то копіює, кому-то наслідує. А ось побудувати самостійну розповідь, наприклад, за сюжетною картинкою, вона вже не може. Або обмежується якимись загальними фразами.

У колективних іграх «дитина дощу» не любить брати участь. Відгородиться десь у куточку і грає у свої ігри за своїми правилами. Якщо дозволяє кому-то взяти участь у цьому дійстві вже добре.

3. З такими дітьми має працювати і психолог, і психоневролог, і логопед. Проте чільну роль належить все-таки близьким родичам дитини.

Якщо говорити образно, коригувати аутизм — все одно що видобувати крупиці золота з багатьох тонн піску. Для цього доводиться освоїти масу педагогічних прийомів та хитрощів, щоб видобути крихітні золотнички поліпшення.

З віком якісь Проблеми, наприклад з промовою, відходять на задній план. У мовленнєвому розвитку малюк може наздогнати, а часом і перегнати своїх однолітків.

У деяких діток буває просто вражаюча зорова чи слухова пам’ять. Прослухавши один раз вірш, дитина з неймовірною легкістю запам’ятовує. Але при цьому не може освоїти читання… А ось чисто механічно повторити зображення слова — будь ласка. Спілкування протягом усього життя, як правило, утруднене. Але й тут трапляються прориви.

У дорослому житті люди, які страждають на дитинство аутизмом, часом відрізняються незвичайними здібностями. Наприклад, хтось може стати відомим композитором, хтось – талановитим фотографом чи письменником. Однак цим людям все також важко порозумітися з оточуючими.

Дорогі мами та тата! Пам’ятайте, що головна роль у вирішенні цієї проблеми все ж таки належить вам. Адже тільки завдяки вашому безумовному коханню, турботі та ангельському терпінню, можна досягти результатів у розвитку та корекції поведінки малюка-аутиста.